Заслужений артист України, кобзар Віктор Мішалов знаментий в Америці, Японії, Німеччині, Румунії… Відразу й не перелічити всі ті країни, де зачаровувалися його грою та співом. Волею долі цей чоловік народився у Сіднеї, а коли йому виповнилося вісім років, батьки переїхали до Канади, в Торонто.

Там він закінчив школу, потім музичне училище, консерваторію і почав працювати в музичному коледжі.

Але Віктору весь час чомусь здавалося, що він ще не реалізував свого потенціалу. Несподівано з'явився великий інтерес до кобзи. А коли одного разу почув виступ Американської капели бандуристів, якою керував кобзар Григорій Китастий, взагалі втратив спокій. Відчув, що це саме його інструмент, його музика. Дорослі враження підкріплювалися дитячими спогадами.

Ще коли він був зовсім малим і часом комизився, батько, аби забавити сина, брав у руки стареньку кобзу, куплену на якомусь ярмаркові, і грав. У малюка висихали сльози, він робився мов зачарований. На жаль, у Торонто, коли переїжджали, батько не взяв кобзу - валізи й так були переповнені необхідними речами.

І ось тепер через багато літ Віктор вирішив навчитися грати на кобзі. І не в когось іншого, а в Китастого. Написав до Америки листа і почав чекати. Відповідь прийшла аж через чотири місяці (капела увесь цей час гастролювала по світу) і змусила Віктора вже наступного дня вирушити в дорогу. - Китастий зустрів мене, мов рідну дитину, - почав свою розповідь мій співбесідник. - Нагодував, напоїв. І відразу ж перейшов до діла. Можете вірити, можете ні, але перший урок відбувся вже в перший день мого приїзду. Учитель грав, а я слухав. Це був великий концерт для одного слухача. Потім постелив у своїй кімнаті й каже: «Оце тут будеш жити»…

Так я і прожив у його домі майже дев'ять місяців… Не хочу перебільшувати, але за цей час я пізнав народне мистецтво глибше, ніж за вісім років навчання в музичному училищі та консерваторії. Китастий виявився не тільки великим музикантом, а й геніальним педагогом. Особливо він любив пісні, записані на Полтавщині. Напевне, тому, що сам родом із Кобеляк. Його батьківська хата стояла на березі Ворскли. Вечорами до неї сходилися селяни поспівати. Інколи такий спів затягувався за північ. Добрий вечір, стара мати, Дай води напиться, Гарну доньку маєш, мати, Дозволь подивиться… Цю пісню він співав найчастіше. Йому подобався істинно народний спів. Гастролюючи по світу, неодмінно привозив звідти дві-три касети наших пісень. Здавалося б, Німеччина чи Аргентина, - звідки там взятися українським пісням, - але він їх знаходив. «Світ, - любив повторювати Григорій Трохимович,- і малий, і тісний. Сьогодні ми нашу Україну маємо скрізь і навіть ось тут, у Чикаго, бачимо її, чуємо її, боліємо нею…»

Віктор замовкає, піднімається зі стільця і без будь-якого пояснення виходить до іншої кімнати. Проходить хвилина, друга, третя… І ось він з'являється у чорній вишитій сорочці (я чогось думав, що вишивана сорочка традиційно має бути білою), з кобзою в руках. - У це важко повірити, - простягає мені інструмент, - але ця кобза виготовлена… із пластмаси. У Торонто налагодили такий випуск. Я привіз в Україну три штуки. Дві вже встиг подарувати.

Кілька років тому американці пробували зробити пластмасову скрипку, але в них нічого не вийшло. Вірніше, вийшла і красива, і схожа на дерев'яну, а ось зазвучати так, як треба, не змогла. На тому й закінчився експеримент. А канадці, як бачите, зуміли. І, уявіть, жоден спеціаліст як не прислухався до звучання, не вчув різниці між кобзою дерев'яною і ось отакою.

Віктор сів на стілець, поклав на коліна кобзу і бережно, якось аж побожно, торкнувся струни… Ой там, на горі, в шовковій траві, Ой там сиділа пара голубів. Цілувалися, милувалися, Сизими крильми обнімалися… Доспівавши пісню, Віктор знову почав про Китастого. - Розумієте, у своїй творчості він був дуже щирим. Кожну річ, як дитину, виколихував у душі. «Якщо не вистраждаю свою пісню, - признавався у хвилини відвертості, - вона не народиться. Тому, коли я творю, моя бандура мокра від сліз. І я не соромлюся їх, бо то не слабкість духу, психічне або душевне зломлення, то - моя сила. Цими сльозами виливаються надвелика любов, сильні почуття, які переростають мої внутрішні межі…»

Зараз, коли Китастого вже немає на цьому світі, я щодня під час молитви згадую його і дякую Богові за те, що він був у моєму житті. Що допоміг самоутвердитися і зрозуміти душу народну…

Я вже помітив, коли Віктор хвилюється так, що бракне слів, його пальці мимоволі тягнуться до струн. До речі, грає він не однією рукою, як грають у нас, а відразу двома. Ось і знову лине пісня, бере за серце. Повій, вітре, в Україну, Де покинув я дівчину, Де покинув карі очі, Повій, вітре, опівночі… Упроміжок між піснями я пробую розпитати Віктора про його батьків, дитинство, канадську капелу бандуристів, яку він організував і нині очолює, про мету приїзду в Україну і про плани на майбутнє. ХОЧ НА ГОДИННИКУ далеко за північ, і хоч упродовж дня ми ні на мить не присідали, нам обом не хочеться спати.

Віктор говорить спокійно й неквапливо: - Мій батько, Юрій Маркович, народився в Березоточі Лубенського повіту. Був фармацевтом, як і його батько, тобто мій дід, котрий працював у аптеці, яку започаткував у 1709 році Петро Перший… Коли почалася війна, батькові не було й сімнадцяти, тож в армію не взяли. А коли прийшли німці, забрали його на роботу в Німеччину. Там батрачив майже чотири роки. Там зустрів маму. Там вони й повінчались. Так склалися обставити, що вирішили залишитись на чужині. Поїхали спочатку до Австралії, а потім до Канади… Скільки я себе пам'ятаю, вдома у нас говорили виключно українською мовою. В тата на стіні висіла величезна карта, на якій були позначені не лише великі міста України, а навіть села. Коли в батька був час, він підводив мене до цієї карти і ми мандрували дорогими його серцю шляхами...

…Зараз мені сорок дев'ять років. Вісімнадцять останніх очолюю Канадську капелу бандуристів. Ми об'їздили увесь світ. Двічі гастролювали в Україні. Хотілося б повторити, але ніяк не виходить. Зверталися і до Міністерства культури, і до Президента. Обіцяти обіцяють, а ось конкретного нічого не пропонують.

І це тоді, коли ми готові виступати безкоштовно. Дайте нам лише приміщення або стадіон, де можна було б поставити якесь підвищення. І все. Ніяких мікрофонів і ніяких підсилювачів не потрібно…

По правді, я не можу зрозуміти, чому тут таке ставлення до культури. Не можу зрозуміти й іншого. Під час гастролей мені пощастило зібрати багатющий матеріал - кілька тисяч українських народних пісень. Нічого подібного в Україні не збиралось. На основі цього зібраного матеріалу я написав дисертацію, яку третій рік не можу ніяк захистити. У Харківському університеті культури, де має проходити її захист, мені постійно пропонують щось переробити - то так, то сяк. Я вже не знаю, який раз приїжджаю сюди - і все безрезультатно. В той час, коли в Канаді я б міг захистити відразу докторську дисертацію. Я б так уже давно й зробив. Але якось це неприродно: пісні ж - українські…

Віктор знову вийшов до другої кімнати, повернувся з пляшкою перцівки, шматком сала, чотирма огірками і півхлібиною. «Знаєш,- сказав, наливаючи, - кращої закуски, як сало з чорним хлібом і огірком, немає в світі. Давай - за нас, за Україну! Усе одно вона рідна й найкраща. Все життя, де б я не жив, вважаю себе українцем, а точніше - полтавцем. Слава Україні, слава Полтаві!»...