У господарстві Миколи Майбороди з Красногорівки є свійські і дикі птахи, свині і навіть вовк. Його мрія — створити таку природну територію, де б на волі жили фазани, байбаки, цесарки, дикі барани, свині, водоплавна птиця.

Поки що чоловік розводить дичину і експериментує зі схрещенням порід ціною величезних фізичних зусиль: городить тини, пристосовує господарські приміщення кількох сусідніх дворів, ремонтує із однодумцями гатку, щоб не пересихала вода. Себе чоловік відносить до тієї категорії людей, котрі тримають власну точку зору і кого зламать трудно. Про всіх мешканців свого нинішнього господарства, життєві принципи і людей взагалі розповідає охоче.

ПРО ЛЕБЕДІВ

Доки чекали господаря коло хати, симпатичне, але нахабне руде кошена обтоптало увесь зошит - схоже, йому тут дозволяється все. Хазяїн вийшов із сусіднього двору у робочому: кепка з козирком, куртка, валянки з глибокими калошами. У руках - мішок із кормом. Спускаємося до гатки. Після дощу грунт конкретно розквасило і нам кілька разів пропонується перевзутись у чоботи. Пробираємося у своєму. Справа на плесі гойдається лебідка. Крупна красива птаха, але одне крило тісно пристало до тіла - результат давнього каліцтва. Дикі качки безбоязно підпливають до неї впритул. Зліва від гатки також плескається в очереті дрібна дичина. Поміж неї рухається маленька вусата морда і залишає позаду фарватер - це гуляє нутрійчатко. Над водою кілька ящиків із намощеною соломою. З води стирчить боком старий кухонний стіл - то теж чийсь острів.

- Діти-діти-діти! Діти-діти-діти! - Микола Майборода, дебелий дядько, дуже схожий на кіношного Будулая, гукає лебідку і звучить це з його уст лагідно, як «Ціпу-ціпу-ціпу». Кидає у воду корм, але птаха не спішить підпливати, боїться.

- Ця лебідка постоянно тут, літає недалеко і низько-низько. Мені її єгер оддав, жила в нього між гусьми. Пішли краще сфотографуєте лебедя, а то він скоро полетить. У нього на великому ставку самка на гнізді. То стара лебідка, не моя, у неї лебідь чи пропав чи його вбили. А цей - мій, доморощений. Як це, доморощений? Так я їх аж шестеро на базарі купив. Стоїть дядько і торгує гусенятами. Кажу: «Та які ж це гусенята, це ж лебедята!», а він мені: «А я відкіль знаю, що дали, те й продаю». Купив я їх, отут і виросли.

- Малиш, Малиш, Малиш! - і кидає корм подалі. Лебідь не реагує, стоїть віддалік на мілководді на одній лапі, - я його чотири годи не бачив, аж оце вернувся. Щоб роственних связєй не було, у природі задумано так: на другий рік старий лебідь розганяє молодняк геть. А плодяться вони аж на 4-5 рік. За цей час розлетяться скрізь і всюди. Од свого гнізда хазяїн усіх інших лебедів у радіусі кілометрів з 10 розганяє геть. Сюди прилітає, щоб ганять поранену лебідку - вона тоді ховається он у отой вольєр. Їй уже п'ятий год, але ще на гнізді не сиділа.

А ви знаєте, що лебеді між собою не б'ються до крові, до смерті? Самці з розгону вдаряються груди в груди. Хто слабший, той мовчки летить геть. Гуси швидше свого заклюють. Або люди... А Малиш пужливий став, мабуть обижав його наш брат. Це ж наші люди... Вони на 70 процентів негативні.

ПРО ЛЮДЕЙ І ВЛАДУ

- А кажуть, що гарних людей більше. Це, по-вашому, неправда?

- Так я ж не доказав. Із усіх людей тіки 30 процентів тих, хто держить свою точку зору і їх зламать трудно. Як революціонери, що раніш були. Про цих комуністів, що січас, не балакаємо - це про тих, хто вперед ішов. Із отих 70% ще десь приблизно половина, ну процентів 30, такі ж самі, як ми, але слабкі духом. Зараз вони приєдналися до гірших, бо жизнь така, заставляє. Самі ж знаєте, жить по правді не можна - заклюють. Пам'ятаєте, як я у міліцію приходив, то розказував. Може, вибачте, що й з матюком, ну так правда ж. Ми у Європу ідем?

- Та кудись ідем...

- Ну так ми туди не попадем, доки оті 30 процентів слабких духом не приєднаються. А коли стане власть така, що за людей, буде, як при Союзі - 60 процентів людей нормальних, хороших. Зараз як подивлюся - Янукович должен би зробить Україну ідеальною. Паламент - його, уряд - його, сам - Президент. Але зразу кажу: це - узурпація власті. Нею можна оті 30 процентів найстійкіших не те, що нагнуть - зовсім у землю загнать.

- І що, на нову владу зовсім не надієтесь?

- Десь так 50 на 50. Побачимо. Я Шустера ночами дивлюся - гарна передача. Усіх депутатів знаю. Ото як роблять, так там і балакають. Людину ж видно.

Щодо тих, хто періодично міняє свої переконання, Микола Миколайович хитро усміхається і крутить кепку козирком на потилицю, потім назад:

- Білі прийшли - красні прийшли.

ПРО СВИНЕЙ

Його свині гуляють територією просторої балки, на котру ніяк не може оформити документи ось уже два роки. Там же пасуться коні, вівці. Для овечого поголів'я є напівдикий баран муфлон, тепер хоче придбати муфлона чистокровного. Через балку на місця випасу овець ми так і не добралися. А от свиней Микола Миколайович не випускав на волю спеціально до нашого приїзду. Все переживав за наше взуття, тому довелося таки скористатися його валянками з глибокими калошами:

- А в мене ось тут кеди є (кедами він назвав свої розтоптані мокасини). Ну й босяком можу.

У крайньому від балки дворі латаний-перелатаний, городжений лозою та гіллям тин спускається аж до очерету. Із лантуха Микола Миколайович насипає купи екструдеру - таких собі свинячих пластівців.

Дивізія різнокаліберного свинства (руді, чорні, білі, рябі, від дорослих до манюсіньких) вилетіла і з рохкотом взялася за корм.

- Васька, Васька, Машуня!

Машуня до поперека біла, зад чорний. Є в'єтнамці, але з-під чорного проглядаються коричневі смужки. Одне маля яскраво-буре у плямах, як далматинець. Та фішкою всієї цієї свиноти став щокастий і пузатий в'єтнамець на високих «диких» ногах із зачіскою «ірокез», що стоїть дуба від потилиці до середини спини. Хазяїн детально розповідає, хто кому ким доводиться у цьому сімействі. Тим часом дрібнота розміром із дядьківську рукавицю мотається хутко від однієї годівниці до другої. Тепер вони підуть гуляти по всій балці, площа якої загалом 17 гектарів.

- І випустите на отой гектаріат навіть оцю дрібноту?

- А що з нею станеться! Я б вам і їхнього батька, кнура дикого рябого випустив, так він і мене не признає, краще не треба. Був у мене тут якось один суддя, подивився і пита: «А скільки у тебе тут робочих»? Кажу: «Я та моя жінка». Якби не вона, я б тут умер. Отак би ліг (показує як - вперед руками) і все.

По інтонації відчувається, як поважає він свою дружину Галину Миколаївну, сільського фельдшера.

- А для чого свиней схрещувати з дикими?

- По-перше, виносливі. По-друге, крупні. По-третє, «удіті» - їх можна держать на холоді. А з в'єтнамцями тоже цікаво знати результат: дикі ж тільки на третій рік розмножаються, а ці чорнож...- вже у півроку. Ой, не пишіть так, бо жінка сваритиме.

ШОК

Коли Микола Майборода працював єгерем, у нього був пес, помісний від сірого вовка і німецької вівчарки - сильний і дуже розумний. Тоді у всього районного начальства єгер повідбирав рушниці. Воював-воював та й довелося піти, бо зону спокою птиці, помічену табличками, начальство так і не визнало. Що таке зона спокою? Це та територія, куди птаха може заховатися і де її ніхто не обидить.

Рік тому заїжджий бродячий зоопарк у Полтаві на Леваді продавав шестимісячних вовченят. Попри високу ціну сторгувався і привіз додому вовчицю.

Заходимо у пристосоване приміщення, де в кутку у клітці за дверима мешкає хижак. Вона почула чужих і закрутилася вовчком. Хазяїн відкрив клітку, відійшов до дверей. Але тварина лише виглянула ненадовго.

- Як хочете сфотографувати, то я вийду. Вона вас не так боятиметься.

...Ви заходили коли-небудь у клітку з тигром? І я ні. Та оскільки вовченя боялося не менше, з горем пополам домовилися. Але фото все одно вийшло неякісне - напевне з великого взаємного переляку.

ДЛЯ ЧОГО ЦЕ ЙОМУ?

На горищі «свинячого» сараю живуть голуби, у водоймах - нутрії, запустив сомиків, коропа. Вівці романівської породи котяться двічі на рік по 4 ягнят. Від кожного окоту одне ягнятко вигодовує коза.

В однім вольєрі качки із блискучими зеленими шиями - це американські смарагдові. Їх свого часу привіз покійний син. Микола Миколайович «підмішав» їх із дикими. У другому загоні три свійських білих закриті із здоровенним бурого кольору шипуном. Таких завбільшки бачити ще не доводилося. Для чого це схрещення?

- Свійські дуже швидко ростуть, а шипуни набагато витриваліші, сильніші. Їхнє потомство, метиси, не розмножуються, але беруть від батьків усе краще.

Я од лебедів, диких качок нічого не маю. Од коней маю - сіно косять, гребуть, возять. Від овець маю. Але не так багато: кобилку вкрали, поки розвів - пропала кобила і корова. Доходу як такого ще не було, хоч живу тут шостий год.

Сюди восени злітається до трьох сотень качок - від мисливців ховаються. Мене питали: як ти їх приманюєш? Та ніяк. Як єгерем був, привчав людей дотримуватись правил охоти. Так вони ж для нормальних людей. А оті 40 процентів попереду йдуть, а правила за ними. Тут птицею забито, а я посилаю отуди - за 200 метрів од цієї балки ідіть і полюйте. Минулого року мав із мисливцями неприємності, ну та я ж розказував... («Промінь» № від. ).

Для чого це мені? Як вам харашо, то й мені харашо. Чого люди раніш самольоти строїли? За гроші? Ні! Бо чоловік коли потєряний у цьому, зробив, люди полетіли і не розбилися - оце для нього найбільша зарплата! Для отого чоловіка, що птицею знімається у Калинівці, ви писали, то ж хіба за гроші? Хочу до нього проїхати, може щось поміняю. Калинівка, це де?

Закінчуємо розмову і раптом низько над очеретами пропливає лебідь. Пішов по периметру цієї «зони спокою» перевіряти свої 10-кілометрові володіння.

Ольга Березіна