Полтавський поет Едуард Кухаренко сьогодні відзначає 76-річчя. У свій час він товаришував з відомим українським поетом Василем Симоненком. Ми поспілкувалися з Едуардом Кухаренком та дізналися багато цікавого про його життя, як моряка, шахтаря, поета, а також про життя Василя Симоненка, який 8 січня відзначив би 77-річчя.

Як відбулася Ваша перша зустріч з Василем Симоненком?
Перша зустріч відбулась у Черкасах,  у 1961 році. Туди моя дружина отримала призначення після вузу. У мене була звичка ходити по редакціях, літоб'єднаннях. Там я й познайомився із Василем. У нас різниця у віці лише один рік. Цікава була в мене з ним поїздка у виправну колонію. Василь прочитав вірші, я прочитав, і після цього зеки винесли нас на руках до прохідної. Я не був його кращим другом, але часто ми бачились, читали один одному вірші, ділилися думками. Він тоді саме видав книжечку «Тиша і грім».

Якою людиною був Симоненко?
Це не скажеш у кількох словах. По-перше він був дуже добрим. Як тільки йому хтось пожаліється, то він все покине і буде все робити, щоб влаштувати справи цієї людини, забувши про свої проблеми. Офіційна версія його смерті була пов'язана з пиятикою, але він ніколи нічого крім сухого вина не пив і то не більше чарочки. Про горілку ніколи й розмови не було!
Ходять чутки, що його у Біївцях дуже побили, "повідбивали" нирки. Місцеві бабусі розповідають, що один із тих, хто бив його, досі ходить по селу.  Я його майже в останній путь провів. Перед його смертю прийшов до нього в лікарню. Він каже: «Мене тут убивають». Я подумав може він жартує. Але коли хтось із великих українських поетів прийшов і хотів взяти його медичну книжку, то не дали… Може й убивали, заліковували… Це й не дивно, він же такі вірші писав:

«Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.»

Як оцінюєте Симоненка через 50 років після знайомства?
Важко мені говорити, бо ми були однолітками і не підбивали підсумків, просто жили…Я його майже в останній путь провів. Перед його смертю прийшов до нього в лікарню. Він каже: «Мене тут убивають». Я подумав може він жартує. Але коли хтось із великих українських поетів прийшов і хотів взяти його медичну книжку, то не дали… Може й убивали…
Я можу бути упередженим в оцінці Симоненка, але люди його вже оцінили. Позавчора я був у нього вдома. Поприходило дуже багато його однолітків - це означає, що шанують Василя.

Хто Ви за фахом, життєва діяльність?
Після 7-го класу у 1952 році я пішов на будівництво Каховської ГЕС. Там ще не було плотини. Все тільки починалось. Якраз так вийшло, що і я затоплював Базавлуцьку, Чортомлинську, Томаківську, Нову січі. Фактично затоплювали історію козацтва... Зараз дуже шкодую, що тоді я був далекий від цього. У 1953 році вступив у Одеську мореходку. Але мене звідти вигнали, бо я був на окупованій території, але не вказав це у біографії. Закінчилось будівництво, і мене взяли служити на флот. А потім я поїхав на Донеччину будувати «Херсонську» і «Комсомольську» шахти. Працюючи в шахті, зі мною стався цікавий випадок. Одного разу я мабуть захворів, бо сидів у шахті, притулився до стіни і побачив якусь гротескну велетенську морду з розляпаними рисами обличчя. Я сказав старому шахтареві про це, щоб він подивився на стін, а він каже там нічого немає. А каже що ти бачиш? Я йому розповів. А він каже це ти бачиш хазяїна шахти «шубіна» (наче домовичка - ред.). Шахтар каже, що або тебе тут привалить, або ти звідси підеш. Після цього я таки потрапив у два завали. Виносив на руках своїх товаришів (бо ще не було підйомників). Закінчив я кар'єру шахтаря через кілька років, коли вже заморився. Тоді пішов у плавання. Море мені часто після цього снилося.  Займався вітрильним спортом.

Як ви опинилися у Полтаві?
Мене майбутня дружина сюди заманила. Я у молодості займався вітрильним спортом. Була у мене яхта спеціальна. Я хотів, щоб ми жили у Каховці, бо я міг би плавати. А вона хотіла жити у Полтаві. Я спитав чи є там річка, вона сказала, що є. То я звільнився і поїхав. Але як побачив я Ворсклу, то всі мої плани про вітрильний спорт зруйнувалися. Але мені море навіть снилося ночами. Тому я двічі «втікав» від дружини у плавання, бо море було у мене на першому місці. Бувало по півроку не було мене вдома. Побував на 5 континетах.  Але завжди повертався. Вже років 40, як не ходжу у плавання. Зате тепер син плаває. Вже як 20 років на різних суднах. Зараз він на контейнеровозі довжиною 360 метрів. Таких тільки 2 у світі. Син зараз знаходиться у Тихому океані по дорозі до Південної Америки.

Ви - письменник, тож, що уже написали, які плани на майбутнє?
Я пишу майже все своє свідоме життя. У школі любив римувати диктанти. За це вчителі часто ставили 5-ки. За ці роки вийшли такі мої книги: «Галактики кульбаб» (1999), «Мотив призахідного сонця» (2004), «Заграй «Слов'яночку», солдате!» (2005), «Не полони лелеку!» (2007), «Осінній дощ у понеділок» (2010). Пишу в основному поезію, іноді байки. Але не пишу прозу, не вмію. Буває місяцями не пишу. А був такий рік, коли я написав 400 віршів. Думки доганяють одна одну і я не встигаю їх записувати.

Якою Ви бачите Україну?
Це складне питання. Якщо у лозунгах та усіляких промовах, то я б хотів, щоб вона дійсно була вільною і незалежною. Поки що це десь аж за краєвидом… Від того, що ти кажеш «цукор», у роті солодко не буде.